Karakovsky-org

Щойно на нашу електронну адресу надійшла невимовно сумна звістка: відійшов у вічність Володимир Абрамович Караковський… Педагог з великої літери і Людина з великої літери. Той, у кого ми вчилися, чию наукову і – головне – духовну концепцію поклали в основу нашої школи. Вчений, доктор педагогічних наук, директор 825-ї московської школи.

Ми познайомилися з ним у часи гуманітарного ренесансу 80-х, коли тільки-но починали свій шлях у професії. То було щасливе десятиліття, коли суспільство раптом повернулося обличчям до школи і вчителя, інтуїтивно відчуваючи, що саме тут, у колисці майбутнього, криються потенціал і механізми олюднення життя. Робота вчителя стала цікавити всіх так, що аж телестудія Останкіно започаткувала серію зустрічей із педагогами-новаторами (до речі, цей термін – теж надбання того часу!)… Уявити тільки: 19.30 – 21.00, перед програмою «Время», найефірніший час! І на сцені – просто вчитель –  не кінозірка, не політик і не космонавт! –  і розповідає він про свої уроки і про своїх учнів, і учні розповідають про свого вчителя і про його уроки… Ніякого екшену, не мелодрама, не кулінарне шоу, але як захоплювало! Мені і досі це здається фантастичним… Так от, Володимир Абрамович Караковський був героєм однієї з цих передач. Важко зараз вербалізувати, чим саме він захопив. Можливо, тим, що разом із ним в Останкіно прийшло пів його школи. Чи тим, як вони усі, поклавши руки на плечі один одному, співали щось із бардівських пісень. Разом із директором, уявляєте? А може… Втім, педагогічне дійство важко розкласти на складові. Ти просто відчуваєш: ось воно, справжнє – філософія, технологія, особистість!

Тож ми, педагогічний клуб «Паросток» Полтавського педагогічного інституту, поїхали в Москву, у школу до Караковського. Усе, що ми побачили там, було геніально просто. Там не було нічого формального – усе, кожна деталь говорили від душі і до душі. Рояль, який зустрічає на вході. Не «виховні заходи», а «справи». Гітари ну буквально у кожного вчителя й учня, з якими ми спілкувалися.

Це була маленька шкільна республіка, де панували нормальні стосунки вільних людей – дорослих і дітей.

Karakovsky

Два дні присвятив нам Володимир Абрамович – доктор наук зеленим студентам – і ми на все життя отримали імунітет проти формалізму у нашій професії. Відчули магнетизм спілкування з мислителем і потужність його людяності. Перейнялися його місією захищати дитинство і ствердилися у тому, що визрівало як власне професійне кредо: школа має зберігати за дітьми право й можливість побачити краще життя.

Результатом нашого паломництва стала школа «Паросток». Ця історія гідна того, щоб про неї розповісти. Але це буде потім. А сьогодні – великий жаль за прекрасною людиною…

Ми написали нашим московським друзям, колегам і учням Володимира Абрамовича, слова, які хотіли б сказати на церемонії прощання. Хотілося б, щоб і Ви, небайдужа до освітянської галузі людина, хто зазирнув на нашу сторінку і читає цей пост, почули їх, і разом із нам віддали шану цій чудовій Людині, чи не останньому зі славної когорти педагогів-шестидесятників, який мав мужність крізь усі суспільні буревії останніх десятиліть засівати в душі дітей розумне, добре і вічне, своєю справою стверджуючи істинні гуманістичні цінності.

…Скорбим бесконечно!.. Эту утрату ничем не восполнить… Владимир Абрамович – великий педагог и удивительный Человек. Для нас он стал тем, с кого в юности пишут свою профессию, свою жизнь и свою судьбу. Для нас он навсегда останется Учителем в самом высоком понимании этого слова!.. Боже мой, каким чудом было тогда, в 1987-м попасть в вашу школу и встретиться с Караковским – тем самым, с теле-экрана и со страниц “Учительской…”!  Слышать, говорить, задавать вопросы… Чувствовать и понимать. Эта встреча по своей формирующей ценности была равна всему обучению в педвузе. Прошло более четверти столетия, а мы помним все детали, поразившие тогда, детали, в которых как в капле воды отразился весь Караковский и его школа. Рояль в холле, на котором Владимир Абрамович просто так играл на переменах… Песенный круг, которым встретили ребята – вся школа! –  возвратившегося после больничного директора… Заповеди школы, среди которых первая – “Школа – наш дом. Береги крышу дома своего, даже если она протекает”… Девочка Аня с гитарой… Удивительно тёплые глаза учителей… Это только для непосвященного может казаться непонятными мелочами. Но в педагогике всегда так: всё решают мелочи. Эти детали стали для нас ориентиром, по которому мы строили свою школу. Потому что школа Караковского дышала жизнью и всё в ней было одухотворённым. И нам очень хотелось так же.

А ещё Владимир Абрамович – настоящий учёный. Таких крайне мало в педагогике. Обычно педагогические “научные открытия” весьма далеки от реальной школьной действительности. А воспитательная система Караковского – это то, что работает! Это действующий инструмент с абсолютным потенциалом к развитию. Мы и по сей день успешно его используем и бесконечно благодарны Владимиру Абрамовичу за него. Имя Караковского несомненно должно стоять рядом с именами Макаренко и Сухомлинского.

Владимиру Абрамовичу и 825-й школе мы посвятили песню, которую потом выбрали гимном нашей школы. 

Открываю рассвет, словно двери в знакомую школу,

Где во все времена мою душу живую хранят,

Vladimir-Abramovich1

Изучаю судьбу, как когда-то века и глаголы,

И да будет светло всем, когда-то учившим меня.

Да будет светло Вам, Владимир Абрамович, там, верится – в лучших мирах! Вы всегда будете с нами, чтобы – теперь уже оттуда, свыше – поддерживать и одухотворять. 

…Тогда, в 1987-м, возвращаясь из Москвы, мы полночи в поезде пели Когана – одну из многих песен, подаренных нам 825-й… Сейчас всплывают и всплывают в сознании именно эти строки:

Капитан, обветреный, как скалы,

Вышел в море, не дождавшись дня,

На прощанье поднимай бокалы           

Золотого терпкого вина…

Мы вместе с вами здесь, в Полтаве, поднимем бокалы в память о Капитане, об удивительном Человеке, определившем нашу судьбу.

Текст: Тетяна Дмитренко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.